В хід знову йде хоч і заїжджене, але тим не менш улюблене питання “запоребрикових” – мовне.
Заходять з двох боків.
Із зовнішнього, де представники партії “комсомольців та любителів путіна” з сусідньої держави вже не перший рік активно переймаються нібито порушенням мовних прав їх громади в Україні у дусі кращих фсб-шних “методичок”. При цьому їх не бентежить така дрібниця, що в Україні мешкають півтори сотні національностей і народностей, які живуть у межах законодавства України і не відчувають себе ущемленими у будь-яких питаннях. Також ці друзі путіна щось не наважуються поцікавитись у вічного кремлівського диктатора – а як у росії обстоять справи з правами їх нації, чи можна там здобути освіту “рідною” для них мовою, скільки там працює відповідних шкіл. Навряд чи ці питання колись прозвучать, адже наші сусіди принизливо проковтнули тлумачення у нових російських підручниках з історії подій 1956 рік, і добре розуміють, у якій спосіб російська імперія (під якою назвою вона б не функціонувала) вирішувала “національні” і “мовні” питання у різні роки, просто перетворюючи відповідну націю у новий “корінний народ” Півночі чи інших непридатних для життя земель.
Але ще краще заходять “мовні” провокації від росії з середини країни.
Знаходиться одна дуже маргіналізована особа, членкиня ВЛКСМ з вересня 1978 року. Студентка, староста академічної групи, керівниця наукового гуртка марксистсько-ленінської естетики, політично грамотна, морально стійка, постійно працювала над підвищенням ідейного рівня, регулярно проводила бесіди з іноземними громадянами з метою кращого вивчення ними у Львові… ні, не солов’їної, а російської мови. За ці чесноти у віці 24 років рішенням партійного комітету Львівського ордена Леніна державного університету (ЛДУ) була одноголосно прийнята у члени КПСС.
Рекомендував її туди, до речі, також дуже ідейний секретар комітету комсомолу ЛДУ, член ревізійної комісії ЦК ВЛКСМ С.Кубів, майбутній комендант Будинку профспілок під час другого Майдану, голова НБУ і перший віце-прем’єр-міністр України часів ще одного великого політичного хамелеона – колишнього члена політбюро СДПУ (о) медведчука, засновника та співголови майбутньої Партії регіонів.
Якщо одним рядком, про юну комуністку можна було сказати, процитувавши класика: “Характер нордический, выдержанный. Беспощадна к врагам рейха. Связей, порочивших ее, не имела”.
Згодом, погляди прибічниці марксистсько-ленінської естетики радикально змінились на 180 градусів.
З третьої спроби вона таки опинилась в парламенті, де застовпила за собою нішу найпалкішого в країні захисника української мови, а насправді – генератора мовних скандалів.
Не в останню чергу через це земляки цієї пані з культурної столиці України вже за два роки виправили свою помилку, викинувши її з Верховної Ради України.
Але це не заважає їй і далі генерувати мовні скандали і конфлікти у державі, які досягли свого апогею восени цього року серією публічних образ Захисників Вітчизни.
На божевільну ніхто особливо не звернув би увагу, якби з іншого флангу не включився інший яскравий персонаж широкого профілю – психолог, тренер, акторка, розвідник, авіатор, блогер, військовий експерт і володар ще невідомої кількості прихованих поки що для широкого загалу талантів, які ми ще обов’язково побачимо.
Ця персона заявила, що Україна – “мовний Талібан” (мабуть забувши, що таліби – найближчий друг держави-терориста) та разом з керівником забороненої проросійської партії, палким захисником “російськомовних”, багаторічним адвокатом “дружби з росією” та за сумісництвом “героєм України” кинулась на захист працівника сфери послуг, який принципово не хотів керуватись у своїй професійній діяльності чинним законодавством України. Проявивши чи не найбільшу медійну активність, ніж у бункерного діда, який вже майже 10 років знищує українців, щоб “захистити” якусь їх частину.
Усі ці скандали дуже добре зайшли у російський медіа-простір з усіма цими їх міфами про “нацистів”, “притиснения”, “преследования” тощо.
росія десятиріччями “розхитувала” Україну мовним питанням.
Був виведений навіть окремий штучний вид – “русскоязычные украинцы” (пам’ятаєте провокаційну “карту України” 2004 року від Януковича, з трьома сортами українців та так званим “русскоязычным Юго-Востоком”, який треба “захищати” – це давня історія).
Тобто люди, які живуть в Україні і знають російську мову, стають відразу і “русскоязычными”, і “украинцами” (навіть якщо за походженням вони білоруси, євреї, молдавани, греки, поляки чи румуни).
Так маніпулятивно створили “мовно-етнічно спільноту” – те, чого насправді в Україні не існує, але монопольне право на “захист” якої має північна держава-бензоколонка.
При цьому нікому при свідомості на думку не може прийти, що за такою аналогією тих, хто володіє англійською, французькою чи іспанською мовами, треба було б позначати “англомовними”, “франкомовними” чи “іспаномовними українцями”.
Тому усі ці “мовні скандали” – це чергова спроба розірвати та пошматувати країну, знайти собі додаткове штучне пояснення причин і підстав для початку “сво”, яка провалюється.
Зараз, коли визвольна війна триває, а для перемоги потрібна консолідація усього суспільства, усі чутливі питання, зокрема й мовне, повинні бути винесене за дужки, а ті, хто роздмухують їх заради політичних дивідендів, хайпу чи лайків – мають бути прирівняні до ворога.
Свого часу наша держава прийняла мудре рішення – відмовитись від ганебної практики СРСР з її дискримінаційним так званим “п’ятим пунктом” (який дуже багатьом закривав практично усі можливості) і визнати, що усі ми – хто набув громадянства за народженням, через батьків або вирішив пов’язати свою долю і життя з Україною, ставши її громадянином – усі є українцями. Різного походження, різних переконань, різних віросповідань чи атеїстів – але рівних і гідних, об’єднаних Україною.
Так і щодо мови.
Можна бездоганно говорити українською й одночасно “дуже патріотично” красти мільйони і мільярди (за прикладами далеко ходити не треба), а можна, не акцентуючись на мові та рівні її володіння – мужньо захищати державу в окопі, дбаючи про життя і безпеку кожного українця в тилу, незалежно від їх мовних вподобань.
З цим і рухаємось – до Перемоги!
Автор: Микола Пимоненко, журналіст-міжнародник, публіцист