До 35-ї річниці незалежності України Суспільне публікує колонку від імені війська — надану керівництвом ЗСУ, написану одним із чинних військовослужбовців. Наводимо її без змін.
А давайте відкинемо звичну мову офіційної комунікації та щиро поговоримо про те, що всіх нас сьогодні турбує. Хоча не так просто сказати, хто це – «всі ми». Які ми, сьогоднішні українці? Ми досі дуже несхожі, сформовані на перехрестях різних впливів, розділені непростими й болісними досвідами, зокрема новими, здобутими впродовж війни.
Хтось долучився до Сил оборони ще в часи АТО, хтось — добровільно у перші місяці широкомасштабного російського вторгнення, хтось — лише щойно став на захист України волею випадкової перевірки документів, а хтось не став узагалі. Є ті, хто чекає на близьких із війни, і є ті, хто не дочекався. Ті, хто має несподіваний привілей засинати у тихих містах поза досяжністю російських ракет, і ті, хто майже щоночі прямує з карематом до підземки чи іншого укриття. Ті, хто роками плете сітки і паяє дрони, здає кров для поранених, усіляко допомагає з-за кордону, віртуозно грає на полі дипломатії, відкриває волонтерські збори або скидає на них останні гривні. А є ті, хто понад усе воліє не помічати цієї війни. Так, вони теж українці. І війна рано чи пізно все одно зачіпає навіть їх, адже вона тотальна та екзистенційна. Безкомпромісна. Україна, без перебільшення, бореться за своє існування.
Всупереч хворобливим намірам Росії нам вдалося вистояти, знайти свою точку опори і не дати себе знищити як народ, як націю і, безперечно, як державу. Ми тут. За чотири з половиною роки великої війни ми пережили різне: пройшли через ейфорію стрімких проривів і локальних перемог, але й глибоко занурювалися в липкий морок суцільного горя. З нами часто сусідили відчай та зневіра, але й піднесення та сліпе переконання у швидкій перемозі. Однак реальність, на жаль, поки що залишається незмінною: війна триває.
Росія й далі істерично тероризує наші міста, випалює землю на лінії зіткнення й намагається дотиснути нас усіма доступними засобами. І скільки б десь там не говорили про «війну путіна», шукаючи виправдання мовчазній бездіяльності російського суспільства, для нас ця філософія давно втратила будь-який сенс. Українське військо не препарує чужі суспільні хвороби і не шукає пояснень того, чому мільйони людей по той бік кордону виправдовують і забезпечують машину вбивств. Наше завдання гранично просте – захистити своє.
І за ці роки ми навчилися не лише тримати удар, а й бити у відповідь боляче та влучно, вражати їхні глибокі тили, палити їхню нафту й руйнувати уявлення російського глибинного народу про його велич і захищеність. Ми щодня доводимо собі та іншим: попри все, українці відчувають власні сили і здатні методично ламати ворогові зуби. Ми навчилися воювати по-новому. Ми першими у світі перетворили безпілотні системи на повноцінний інструмент ведення сучасної війни і сьогодні маємо досвід їхнього бойового застосування, якого не має жодна інша армія світу. Ми проводимо асиметричні операції: дешевими безпілотниками знищуємо техніку противника на мільярди доларів. Ту саму, якою ще зовсім недавно він хизувався на парадах до «Дня побєди». Ми дістаємо противника, де він вважав себе недосяжним, переносимо війну на його територію та знищуємо військову інфраструктуру, логістику й джерела фінансування агресії. Ми завдали противнику сукупних втрат особового складу у понад 1,47 мільйона — це майже кожен сотий мешканець Росії.
За кожним результатом стоять люди. Іноді в інформаційному шумі війни це важко зауважити. Новини змінюють одна одну, цифри швидко втрачають значення, а те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні стає частиною звичайного дня.
Водночас, виснажені марафонською дистанцією, ми раз у раз стаємо заручниками власних ілюзій: іноді здається, що війна от-от закінчиться, що світова політика вже впритул наблизилася до підписання мирних угод, і залишається зробити буквально кілька кроків, аби ми нарешті прокинулися у країні, яка щойно пережила найстрашнішу війну останніх вісімдесяти років. Натомість ми й досі щоночі прокидаємося від того, що Росія продовжує обстрілювати наші міста. Під завалами будинків гинуть люди, на фронті гинуть люди, в окупації гинуть люди, і часом складається враження, що всі ці розмови про припинення війни на справедливих для України умовах – фантоми, які тільки дражнять нас і тут-таки розчиняються в повітрі. А усі ці смерті та руйнування – невблаганна інерційна сила, якою керує Росія, поки її суспільство живе із глухою запрограмованістю на нашу неминучу капітуляцію. Їхня формула проста: здайтеся, віддайте свої землі, своїх дітей і свою вистраждану свободу, інакше ви й далі діставатимете одне одного з-під завалів і житимете – ті, хто житиме, – у вічному страху.
Цей нескінченний тиск дуже важкий, а все ж більшість із нас напевно знає, що ми маємо справу з колосом на глиняних ногах. І ця віра дає сили долати страх, дистилювавши з нього те, що ми називаємо гідністю, яка переважує компроміси з совістю й особистий комфорт. Так, наше суспільство точать різні настрої й сумніви, а все ж для більшості очевидно, що російська окупація — це завжди репресії, фільтраційні заходи та знелюднення у всіх можливих проявах. Саме тому, безмежно виснажені, ми боремося далі, аби не допустити катастрофи на всій території України.
Та і як інакше, адже поруч ростуть наші діти — і ті, що залишилися в Україні, і ті, кого сім’ї вивезли в поки ще мирні європейські країни. Ми, своєю чергою, щосили хочемо захистити всіх їх тут. Ця нова генерація і трохи старші покоління, що зростали в часи незалежності, вже інші. Вони знають, що таке самоповага і позбавлені комплексу меншовартості, вони швидко вчаться балансувати у ненадійному світі, вони знають, що сила не лише в автоматах, дронах та артилерії, а передусім у знаннях, гнучкості, здоровій політичній психіці й глибокому розумінні історії. Ці діти будуватимуть наше майбутнє, і саме заради них ніхто з нас не зупиняється, хоч як би важко всім було. Хто б не обіцяв мир через двадцять чотири години, через місяць чи до кінця року, простий солдат на фронті не вірить у бажання Росії досягти миру, він знає, що імперія розуміє виключно мову сили. І тому за ці роки українці навчилися говорити мовою сили максимально переконливо й рішуче.
Однак ця мова не лунає сама по собі, її має практикувати кожен і кожна з нас, адже сьогодні Збройні Сили — це і є люди України, з усіма нашими спільними перемогами й болючими поразками, з усіма системними прогалинами в окремих підрозділах, людським фактором і втомою, що накопичується і в окопах, і в тилу. Ми всі міцно пов’язані цією реальністю, і тому довіра до ЗСУ — це, перш за все, вимоглива довіра до самих себе. Покладатися на військо означає також покладатися на власні сили й не ховатися за чужими спинами, чітко усвідомлюючи, що ніхто, крім нас, не може вирішити, якою буде Україна і яку ціну ми готові заплатити за її збереження. Все починається з кожного конкретного «Я», і водночас лише в тотальній спільності та впертій рішучості ми здатні переграти ворога і врешті-решт вигризти ту перемогу, на яку дійсно заслуговуємо.
Можливо, серед тих, хто зараз читає цей текст, є майбутній оператор безпілотника, інженер, медик, командир, аналітик, зв’язківець, розвідник чи фахівець, який ще й не підозрює, яку саме роль він відіграє у захисті нашої країни. Сьогодні в українському війську служать люди з абсолютно різним минулим. Ті, хто прийшов одразу після школи. Ті, хто залишив бізнес, університет, IT, медицину чи спорт. Ті, хто ніколи не уявляв себе військовим. А між тим військо змінюється щодня. І кожна людина, яка попри всі виклики системи не боїться змінювати її зсередини, стає частиною цих змін.
Коли сьогодення хитке і нестабільне, обговорювати майбутнє вкрай складно. На планеті й досі залишається достатньо тих, хто керується виключно правом сильного. Авжеж, єдність із силами союзників, їхня допомога для нас надзвичайно важливі. Але ніхто, крім нас самих, не дасть нам нині потрібних орієнтирів та цінностей, надто багато залежить сьогодні саме від нашої здатності не втратити почуття власної гідності і вистояти. Позаду тридцять п’ять років нашої незалежності, яка так болісно формувалася і яка досі виборюється кров’ю. Попереду – зрозуміла мета, а відтак уже нові, суто внутрішні виклики.
Можливо, це і є найважче завдання незалежності – не тільки вистояти, а й навчитися жити так, щоб наша гірка плата не виявилася марною. Проте, здолавши противника, ми, без сумніву, впораємося і з цим завданням.
Слава Україні
Збройні Сили України