Коли Валентин прийшов на базову загальновійськову підготовку, старшина лише усміхнувся:
— Та ти ж вилитий Рінго Стар!
Так за ним і закріпився позивний — «Рінго».
Валентин народився на Донеччині, але майже все життя прожив у Харкові. Його батько — кадровий військовий, який і сьогодні воює неподалік від напрямку, де служить син. Мати з перших днів повномасштабної війни займається волонтерством. Родини поки що не створив.
— Не на часі.
До війни він навчався у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара на факультеті літературознавства. Особливо захоплювався японською літературою. Хотів закінчити навчання, але війна вирішила інакше.
На початку вторгнення Валентин вивіз матір до Львівської області. Після українського контрнаступу вона повернулася до Харкова, а він продовжив навчання. Зізнається, що іноді відчував незручність.
— Було трохи соромно. Здавалося, що всі воюють, а я сиджу за книжками.
Потім почув слова військових: якщо ти студент і навчаєшся — це теж важлива справа. Твій час ще прийде. Так і сталося.
У 2025 році прийшла повістка. Жодних сумнівів не було.
— Я пішов захищати не лише землю. Я пішов боронити українську державу, нашу мову, культуру, історію і право українців існувати. Росія завжди приходила сюди не просто за територіями — вона намагалася знищити все українське.
Ця війна нічим не відрізняється.
Любов до України в їхній родині була природною. Ще задовго до 2014 року вони свідомо перейшли на українську мову, а батьки принципово віддали сина до української школи.
Після мобілізації Валентин пройшов 45-денний курс БЗВП, де вперше познайомився з FPV-дронами. Потім було спеціалізоване навчання у Харкові, а згодом — служба в підрозділі безпілотних систем.
Спочатку він забезпечував логістику позицій. Це дозволило добре зрозуміти роботу екіпажів, протоколи безпеки та особливості бойових виїздів. Коли сам став пілотом, поруч були досвідчені побратими, які допомогли швидко освоїтися.
Перший бойовий виїзд запам’ятався назавжди.
— Ми затрималися в дорозі буквально на тридцять секунд. Якби приїхали вчасно, ворожий дрон влучив би просто в нас. Працювали артилерія, танк… Добре, що командир діяв чітко. На емоції часу не було.
Свої цілі він бачить зблизька.
— Я не відчуваю до них ненависті. Вони прийшли сюди вбивати за гроші.
Для мене це просто цілі, які потрібно знищити.
Колись Валентин рахував ураження, але швидко зрозумів, що цифри не мають великого значення.
Значно важливішим стало інше — відповідальність за людей поруч.
Попри війну, він не любить фотографуватися у військовій формі.
— Не хочу, щоб мене пам’ятали лише як військового. Мрію залишити після себе щось більше. Хочу, щоб люди пам’ятали мене за те, що я створив у мирному житті, коли ми переможемо.
Саме заради цього сьогодні він щодня піднімає свій FPV-дрон у небо.
Разом тримаємо стрій. Разом наближаємо Перемогу. 
113 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ звичайні хлопці стають Героями!
Долучайся до нас, телефонуй до рекрутингу: +38 097 123 78 56