Україна має ракети, дрони, безпілотники, високоточні системи — але не має власної нормальної тактичної радіостанції. Історія створення єдиної української радіостанції тактичного рівня стала не просто невдалою спробою стартапу — це символ того, наскільки ми далекі від створення повноцінних військових систем зв’язку. Схоже, що в Україні легше зробити гучний рекламний ролик, ніж надійну рацію, яка працюватиме в окопах, грязюці й під мінометним вогнем.
HIMERA увірвалася в інформаційний простір красиво і голосно. «Українська тактична рація», «вітчизняна альтернатива», «інновації у військовому зв’язку». І якби війна вирішувалася силою піарних заяв — ми б перемогли давно. Та бійцям не потрібні презентації — їм потрібен голос командира, який чути через шум, обстріли і рух техніки. І саме тут «чудо-розробка» раптом виявилася безпорадною.
Перша модель G1 показала те, чого не очікував ніхто з тих, хто вірив у рекламні слогани: дальність мізерна, звук спотворений, корпус тріскає, акумулятор незмінний. Усе це не просто недоліки — це речі, які здатні зірвати операцію і поставити під загрозу життя. Наступні моделі стали ніби «міцнішими», але фундамент залишився той самий. Проблеми просто запакували у красивішу коробку.
Замість того щоб переосмислити конструкцію, виробник почав переосмислювати маркетинг. Кожен недолік намагалися приховати постами, відео, сервісними «оновленнями», виступами на форумах. Формували картинку прогресу там, де прогресу не було. І, звісно, намагалися продати армії продукт, який не витримує критики у бойових умовах.
Суспільство отримало яскравий приклад того, як «українська інновація» перетворюється на ілюзію, коли не вистачає інженерної компетенції. Ми навчилися створювати емоційний образ, але не навчилися створювати техніку, яка працює цілодобово під навантаженням. І саме тому Україна досі не має власної якісної тактичної радіостанції: ми ставимо шоу вище за механіку, форму вище за функцію, а презентації вище за реальний бойовий досвід.