“Коли я прийшов на позицію, там ще лежав сніг, і місцями на ньому виднілися криваві плями. Багряні краплі розтікалися по білому схилу. Я дивився на ці плями, і мене паяло. Десь у небі прогуркотіло тривожне дронове “бжжж”, яке сповіщало про початок голодних ігор”, – пригадує військовий морської піхоти ВМС ЗСУ Льова.
Його останній бойовий вихід на Донеччині вже був після лікування. Льову виписали зі шпиталю після контузії, які він отримав на попередньому чергуванні. Барабанні перетинки не до кінця зажили, загострилися проблеми зі сном, з’явилася параноя.
На позиції, куди тільки-но заїхав піхотинець, нещодавно ворожий дрон забрав життя в побратима. У бліндажі пахло сечею, куривом та пилом. Поруч із позицією працював ворожий міномет.
“Мінометка все ближче і ближче лягала”, – пригадує Льова.
Він знав, що в них була тільки одна рація, і то в хлопців, які чергували в окопі, щоб у разі чого одразу передати командуванню координати для відповіді чи коригування. Така інтенсивність обстрілів означала ймовірність, що зараз прийдуть “гості”. Спершу чоловік поклав біля себе автомат, та сахнувшись від раптових вибухів, обережно відклав зброю вбік, пробуркотівши в темряву “не дай боже ще мінуснуся”.
РЕКЛАМА:
“Я заплющив очі та поринув у темряву, схожу на чорну діру, що всмоктує в себе матерію довкола. Десь біля бліндажа розкотисте “вбаах”, чую ці постріли й починаю накручувати себе, що зараз, короче, буде просто х*йня. Бліндаж був накритий із якихось дошок, шиферу, іншої шалубені, яку вдалося нашвидкуруч зібрати”, – продовжує військовий.
Льова сів і подумав, що, ймовірно, навіть не встигне дотягнутися до автомата, який стояв біля входу.
“Починаю малювати собі картину, що пацанам там глина, зараз хтось зайде і просто кине гранату, і я разом із цим тіпочком, що хропе поруч зі мною в солодкому сні, просто “зажмуримося” в один кінець”, – пригадує чоловік.
Вдихнувши, Льова плавно дотягнувся до автомата й вибіг в окоп. У мить прошепотів крізь зуби: “Пацани, усе норм?” – і десь з іншого кутка окопу, що нагадував п’яну змійку, почув приглушене “плюс”.
Про те, як пахне повітря на Донеччині та Херсонщині, як отримати двічі контузію та піти в СЗЧ, а потім пристати знову до армії, військовий Льова знає з власного досвіду. За рік перебування в СЗЧ чоловік зрозумів, що повернення до військової служби неминуче, а отже треба готуватися до нових викликів, вчитися, працювати над собою та знайти ту посаду, на якій він буде ефективним на полі бою.
Відклавши “на потім” робочі чати, складську роботу, музичні інструменти та запис довгоочікуваного альбому власного гурту, військовий вчиться користуватися дронами та одного дня мріє запустити у ворога щось набагато більше за ударні БПЛА з вибухівкою.
Чи існує шлях назад після СЗЧ – у матеріалі “УП. Життя”.
Льова у Кременчуку під час лікування 2023 рік
Фото з особистого архіву Льови
Листопад 2024
Льова знав, що ввечері буде холодно. Одягнувши поверх футболки худі, він на мить кинув погляд на пульт симулятора FPV-дрона, що лежав на робочому столі. Чоловік вийшов на вулицю, залив у себе залишки охололого “ірландського лате” з вуличного автомата та поволі пошкандибав у напрямку миготливого шосе.
Льова вже як рік був у СЗЧ. Восени 2023-го після отриманої контузії, нетривалого лікування та відсутності здорового сну військовий, який на той момент перебував у складі ДШВ, покинув власну частину.
Під час останнього бойового виходу, серед розпростертого на поталу російським дронам та артилерії поля, Льова в одну мить почув голос. Він линув по дугоподібному окопу в темряві донецьких ночей. Голос нашіптував та відмовляв військового залишатися у війську, в очах мерехтіло, ноги та руки дубіли, десь у бліндажі доносилися акорди пісні гурту Low “Lullaby”.
“Я тоді багато спілкувався з іншими військовими, психіатрами, з трьома чи чотирма точно довелося побалакати. І всі як один мені казали, що це нічого страшного, ти не шизік. Останній психіатр взагалі сказав, що в мене просто дуже ох*євша уява”, – знизує плечима піхотинець.
Залишивши військову частину, тільки в Києві чоловік переборов безсоння та нарешті дозволив собі звикнути до цивільного життя. Водночас навіть у рідному місті він уже не відчував минулої безпеки та звичного життєвого ритму. Ось так, чимчикуючи до автобусної зупинки, Льова задумано гортав спогади про бойові виходи, багряну кров побратима, залиту на засніжених пагорбах, та удар дрона на перших чергуваннях, який залишив дзвінку тишу в голові чоловіка.
Антураж заклопотаного міста геть не змінився. Усе було на своїх місцях, як до моменту добровільного приходу Льови до військкомату та початку служби в лавах ЗСУ. Пригадує, як з палким ентузіазмом готувався до першої мобілізації. Щовечора, наприкінці робочого дня, добре всівшись у робочому кріслі, він хрумкотів солоними крекерами, струшуючи дрібки на підлогу, уважно вивчав відео зі штурму посадок та околиць міст.
“До початку служби я уявляв: робота дронщика – це крута штука. Я буду для Youtube відоси робити, як скидати прямо в люк танка якусь гранату, такий вау, вау, вау. Десь у цей період я зібрався і пішов до військкомату, щоби пристати на службу до ЗСУ”, – з посмішкою ділиться військовий.
Після підписання контракту чоловіка та інших призовників відправили в Житомир. У салоні автобуса панувала напружена тиша – кожен намагався осмислити, що чекає попереду, Льова ж вирішив заткнути гудіння думок музикою з навушників.
Прибувши на місце, вони оселилися в довжелезних наметах із буржуйками. У тій же споруді розташувалась і столова, звідки линув запашний аромат вареної каші. Десь посеред дня почали доноситися чутки – тихий шепіт у чергах під час перекуру. Призовників планували відправити на навчання за кордон.
Хтось зі старшин, досвідчений сержант із сивою щетиною, порадив запастися цигарками. Його слова розлетілися серед чоловіків, і ось уже вся група рушила до найближчого АТБ за “паливом”.
Згодом Льова опинився в Англії, вперше переборовши страх польотів літаком. Там минули 30 днів щоденних вишколів: збір “калаша”, тактична медицина та фізична підготовка.
Екскурсій, звісно, не передбачалося, але Льові пощастило більше за інших через свій поганий зір. Його відправили до місцевого окуліста в сусіднє містечко, де в очікуванні заміни окулярів для зору він встиг роздивитися мальовничий Туманний Альбіон.
По завершенню навчання шлях повів назад в Україну. Уже на Донеччині перед бойовим виходом, періодично крокуючи з одного краю казарми в інший, Льова наспівував на диктофон ідеї для майбутніх пісень. Його гурт The Minority давно не випускав свіжих релізів, востаннє декілька років тому, коли відзначив початок діяльності дебютними синглами на стримінгових сервісах.
Одна з пісень гурту:
“Коли я був на базі в Кураховому, придумав потужний приспів до пісні, яку давно ми хотіли зробити з пацанами, точніше я хотів зробити. Я її записав на диктофон і так ніколи більше в житті не відтворив. За деякий час телефон загубився десь у темноті того напрямку, звідки ми вибиралися пішки”, – згадує Льова.
Думка про СЗЧ у військового народжувалася поступово. Спершу через ментальний стан, потім через перспективи та відсутність користі на полі бою.
“Я не бачив жодної користі в стирчанні піхоти в цих окопах, які щоразу могли стати труною. Ми тоді не робили ніякої роботи. Ну, крім того, що, а це в кращому випадку, копали. Щоправда, серед білого дня не накопаєшся, хіба вночі. Тоді явно не було поруч людини, яка б якось підбадьорила, підтримала. А я був сам у своїй мушлі. То я трішки поплив, звісно, у моральному, психічному стані”, – зізнається піхотинець.
Обкладинка альбому гурту Льови the Minority. Ескіз обкладинки зробив Льова, а втілила задум дружина
Один із перших бойових виходів Льови завершився прильотом ударного дрона на позицію. Як наслідок контузія, а далі тривале лікування в різних точках. Військовий “катався” з Донеччини, де був розподіл, через Харківщину до Полтавщини. Доки Льова декілька тижнів лежав під крапельницями, місцевий лікар запевняв, що барабанні перетинки самі заживуть через пів року, утім інший військовий медик казав, що треба шити. Хоч із часом стан перетинок покращився, однак “придатність” до ДШВ напружувала виснаженого Льову.
“Мій командир, який нас виводив на перший вихід, мені сказав, що з ДШВ, якщо ти придатний до цього роду військ, перейти в умовну ТРО дуже важко. І тому треба отримати непридатність до ДШВ і тоді може пощастить перевестися туди”, – згадує військовий.
На позиції, куди мав зайти Льова, молодий боєць отримав поранення від FPV-дрона. Затяжна евакуація фургоном понад годину через брак координації між підрозділами й смерть від кровотечі врешті похитнули впевненість знервованого піхотинця щодо майбутнього у війську.
“Ще більше мене, звісно, запаяло, коли я над собою фпівішку почув. Це був просто жах. Почути над собою фпівішку в підвальчику, як тоді було на перший вихід, це стрьомно. Особливо, коли це в тебе відбувається вперше. Однак коли ти навіть не в підвалі, а просто у відкритому полі й над тобою якийсь шифер – починає поступово їхати дах”, – каже піхотинець.
Через тиждень Льова таки не витримав. Він зібрав речі та вирушив в дорогу, подалі від Донеччини.
Волонтери передають авто підрозділу Льови
Фото з особистого архіву Льови
На шляху додому
Думки про невідворотність повернення до служби все більше окутували Льову. Попри щоденну зосередженість робочою рутиною, написанням пісень для нового мініальбому, чоловік щоразу напружено спостерігав за проблисковими маячками на вулицях Києва. Він не знав, чи вийде завтра знову працювати, чи опиниться під вартою або навпаки – знову на тій ділянці фронту, звідки рік тому доводилося тікати. Так, прямуючи додому, він прокручував у голові спогади про дитинство.
Над густим морем очерету клубочився дим, що поволі розносився вітром. Я сам із Херсона, жив на районі, який називався Острів.Серед густого латаття та високого очерету, що колись здавався мені хмарочосами, проходила труба. Цей вічнозелений очерет, таке враження, був нескінченний. Труба, мабуть, скінченна. Нам у дитинстві доводилося часто чимчикувати цією трубою невідь-куди. Я ще організовував полювання на вепра – про що написав невеличку книжечку на урок літератури, коли було таке завдання. Коли очерет підпалювали, то з неба падав чорний покручений сніг, а довкола вирували безкрайні плавні. Ти ніби сталкер у якомусь незрозумілому всесвіті й щоразу тікаєш від пожежі. Пожежі…
Льова не виключав, що рано чи пізно доведеться повернутися на службу. Одного грудневого дня він набрав знайомого військового, що перебував на Херсонщині. Так зайшла мова про повернення. По той бік лінії телефону прокурений голос відповів:
“Заберу до себе. Раджу тобі спершу завантажити симулятор, купити пульт і їб*шити якомога довше, щоб ти склав плюс до мінуса”.
Уже кілька тижнів щодня Льова виділяв собі декілька годин, відточуючи вміння керувати дроном.
“Зранку був склад, робота, ввечері польоти, пульт і обличчя моєї дружини, у якої не було надії на те, що я залишуся вдома. Я готувався до цього. Щось нове штовхало мене вперед, аби повернутися сильнішим, – і це був саме FPV-симулятор. Я також раджу всім дронщикам його юзать, тому що FPV-шка набагато важча в керуванні, ніж Mavic. На останньому, у принципі, може будь-хто навчитися”, – ділиться чоловік.
Наприкінці 2024-го Володимир Зеленський підписав закон про добровільне повернення на службу для тих військовослужбовців, які вперше самовільно залишили військову частину або дезертували. Звідтоді й почалася нова сторінка служби Льови.
Уже в новому батальйоні, де проходив службу піхотинець, почалося справжнє знайомство з азами керування дроном: спочатку на симуляторі, де він годинами відточував навички. Льова помилково намагався тренуватися на максимальній швидкості, доки товариш не зупинив його й порадив інакше – забути про поспіх, обрати мінімальну швидкість і максимізувати час польоту. Паралельно із симулятором почалися реальні польоти на Mavic разом з іншим бійцем: той демонстрував техніку, давав прості завдання – утримати висоту, маневрувати тощо.
Протягом декількох місяців Льова встиг вийти на випробування в польових умовах, де займався коригуванням, а незабаром відправився на курси для посилення впевненості керування безпілотниками.
“Це як фраза у “Вороні”: “Дощ не може йти вічно”. Так само і з обстрілами”
Сьогодні Льова служить у морській піхоті на Херсонщині. Його завдання – підтримка власних наземних сил та протидія ворожим підрозділам. За місяці перебування на фронті чоловік встиг отримати другу контузію, пройшов нове навчання керування дронами та виявив переваги оборони рідного регіону порівняно з Донеччиною.
“Вони не можуть перейти Дніпро, ми не можемо перейти Дніпро. Тут уже просто битва дронів, арти, авіації. Через Дніпро в тебе ілюзія умовної безпеки. Хоча я знаю, що ти не застрахований від того, що відбудеться щось гірше. Я завжди себе готую, що почнеться якийсь армагедон на нашому напрямку, – розводить руками Льова та після нетривалої паузи додає. – Якщо порівнювати минулий досвід із сьогоденням, Донеччина видається хаосом, кишками та пустотою. Донеччина – це пастка. Це пастка, у яку ми глибоко втрапили”.
Льова затамовує подих і тягнеться до навушників. Рік тому він борсався в ямі невизначеності, його огортало розчарування та виснаженість, а думка про повернення до служби була неминучою. Стиснувши телефон, чоловік увімкнув пісню “Low rider” гурту War. Це його ритуал перед бойовим виходом, він обов’язково має від початку й до кінця прослухати цю пісню.
Фанк поволі розтікається мелодичним ритмом по тілу Льови, поки той неспішно вдягається, перевіряє речі та бронік. Так він налаштовується щоразу перед виходом, поруч із рідним очеретом, де тягнеться невідь-куди труба, під звуки гармоніки та саксофону, з минулим у СЗЧ та майбутнім вдома.