Роману 27 років. Він — головний сержант взводу, один із тих, хто став на захист країни ще до початку повномасштабного вторгнення. Його історія — це приклад стійкості, мужності й великої любові до рідних.
Коли почалися бої під Васильковом, Роман уже був на передовій. Потім був Оріхів — одне з найгарячіших місць на карті Запорізької області. Там він з побратимами опинився під вогнем ворожого “Іскандера”. Ракета влучила в сусідню будівлю. Вибухова хвиля накрила всіх. Уламки, пил, тиск, що рве барабанні перетинки — такі миті не забуваються. Проте особовий склад вцілів: порізи, контузії, але живі.
«У найважчі хвилини я думаю про своїх, — каже Роман. — Хочеться, щоб у них усе було добре. Це — головне. Це дає сили».
У його словах — суть служби багатьох воїнів. Вони не шукають слави чи визнання. Вони не для себе. Вони — заради тих, кого люблять. Бо знають: поки вони тримають оборону, вдома можуть спокійно спати мами, дружини, діти. І цей спокій — найвища цінність.
«Я тут, бо хочу, щоб у моїх був спокій», — говорить Роман просто й щиро. І в цих словах — уся правда про війну, про силу любові і про той вибір, який щодня роблять наші захисники.